На думку росії, Україна не має права на власний історичний вибір. Апелюючи до спільної історії, одного віросповідання, схожої культури, путін називає українців та росіян «одним народом», який саме зараз намагається возз'єднати шляхом кровопролитної війни. Мета кремля — переконати світ, що Україна — це «недодержава», тож на правах «старшого брата» росія допомагає «недорозвиненому» сусіду навести лад в його країні. Виправдання нападу на Україну перед світом росія готувала задовго до війни. Кремлівські рупори медіапропаганди на Заході роками зухвало фальсифікували історичні факти та привласнювали чужу історію. Проте світ має пам’ятати, що Україна — не придаток до росії, а суверенна держава з політичною та національно-культурною автономією, а також більш ніж тисячолітньою історією. Ця стаття — своєрідний гайд про Україну та українців, а також про їхню відмінність від росіян.

Міф про «братні народи» — хворий витвір пропаганди, сформований ще за радянських часів. Проте навіть на 48-й день російсько-української війни, коли світ вже побачив кадри військових злочинів російської армії, скоєних в Бучі, Бородянці, Гостомелі — містечках поблизу Києва, Еммануель Макрон не вважав ситуацію в Україні геноцидом. Ба більше, в інтерв'ю телеканалу France 2 французький президент назвав українців та росіян «братами». Це один із наслідків тривалого впливу ідеологів «русского мира» на свідомість європейців. Однак удаваний тісний зв'язок між українцями і росіянами — не більше, ніж пропагандиський наратив. Насправді ці народи мають серйозні розбіжності, на що вказують дослідження.

Щоб зрозуміти різницю між національними культурами українців та росіян, слід відтворити їх «ментальні шаблони», які передаються із покоління поколінню. В дослідженні, що спростовує міфи про братерство українців та росіян, Марина Стародубська, ад’юнкт-професорка Києво-Могилянської бізнес-школи зауважує, що в українців такими «шаблонами» є воля, гнучкість, необов'язковість виконання правил (правилами можна знехтувати на користь людських відносин), тоді як у росіян — брак спроможності брати відповідальність за власне життя та приймати рішення (тому що «нагорі» краще знають що робити, отже потрібно слухатися владу).

У росіян та українців відмінні також цінності й переконання. Наприклад, для росіянина авторитетний правитель/очільник — той, хто має здатність домінувати, підкорювати. В той же час українці вважають, що очільник має заслужити авторитет у підлеглих. В разі якщо очільник не викликає довіри, його можуть «скинути».

Стародубська відзначає, що у розрізі «індивідуалістичне — колективістичне» суспільство українське та російське — обидва колективістичні, проте й тут є відмінності.

«Україна — історично вертикально колективістичне суспільство. Однак через відсутність норми послуху під тиском українці здатні «знести» нелегітимного головуючого або працювати без нього на горизонтальних зв’язках та домовленостях. А через несприйняття авторитаризму, завоювання культурно різними агресорами та традиції локальної самоорганізації в Україні проявлений і горизонтальний колективізм, який збалансовує історично вкорінений вертикальний.

росія ж — незмінно вертикальне колективістичне суспільство. Природа колективізму у росії така, що «горизонтальні» практики (діалог, переконання через пояснення та аргументації, заохочення автономності мислення та прийняття рішень) у суспільстві гнобили десятиліттями. Відтак переговори, дотримання домовленостей, відкритий обмін інформацією та інші інструменти непримусової взаємодії не лише чужорідні для росії та росіян — вони вважаються ознаками слабких нестабільних режимів та ненадійних людей», — пояснює Марина Стародубська.

Україна належить до країн із демократичною моделлю суспільства. Авторитаризм в Україні не склався в тому числі через історичні фактори: часто змінювалися правителі — власні та завойовники, панувало розмаїття політичних поглядів, а на територіях, що колись належали Австро-Угорщині, вкорінилася демократія. Тим часом росія — авторитарна країна, де володарює одна людина. Демократія для росії є дуже небезпечною, адже тоді населення почне самостійно мислити і його буде неможливо контролювати через примусове підпорядкування.

«Росіянам важливо не лише відрізнятися від інших за статусом, а домінувати над нижчими за ієрархією членами групи (аж до проявів насильства та примусу) та всіляко демонструвати рівень впливу, який надає доступ до можливостей взаємодії з людьми співставного статусу. В такій культурі поступитися власними інтересами заради групи — не просто норма, це очікується за замовчуванням. Представники інших груп у такому суспільстві — «чужі» і тому радше «ворожі», — розповідає Стародубська.

Ці та інші фактори спростовують міф про «один народ», яким українці та росіяни ніколи не були. росіяни тривалий час розповсюджували псевдонауковий наратив про нашу однаковість, формуючи плацдарм для військового вторгнення росії в Україну.

Інший міф російської пропаганди стверджує, що Україна, росія та білорусь — триєдиний народ, пов’язаний спільним слов'янським корінням. Твердження з’явилося у XIX столітті, проте набуло особливого поширення в роки тоталітарного комуністичного режиму, коли радянські історики вигадали єдину давньоруську народність, що також мала певні регіональні відмінності. Згідно теорії, історики розрізняли росіян (великоросів), українців (малоросів) та білорусів. Руська народність в російській історіографії XIX століття фактично ототожнювалася із народністю російською. Колискою трьох «братніх» народів вважали середньовічну Русь з центром в Києві.

Насправді історики розвінчують міф про триєдність народів вже на етапі формування етносів. В якості доказів, що спростовують казки російських псевдонауковців про спільне слов’янське коріння трьох народів, історики, зокрема Петро Кралюк, пропонує звернутися до розселення слов’янських племен середини першого тисячоліття, адже на картах видно, що слов’яни майже не жили на територіях, що входять до сучасної російської федерації та республіки білорусь.

Пізніше, а саме з кінця IX століття, коли почала формуватися держава Русь, територія сучасної білорусі була заселена у своїй більшості летто-литовськими племенами. А вже невдовзі ці території були колонізовані слов’янами. В результаті колонізації утворився новий етнос, основа якого була не слов’янська, а саме летто-литовська. російський етнос формувався в своїй більшості із угро-фінів, а також із летто-литовців та слов’ян. Тим часом культурною та політичною елітою російського етносу були саме слов'яни. Згодом за часів татарської навали Батия до формування російського етносу приєднався ще тюркський елемент.

«Говорячи про триєдність слов’янських народів — українців, росіян та білорусів, що ми розуміємо під російським народом? Це величезна держава з великою кількістю етносів. Наприклад, у бурятів є своя культура — розмаїта і цікава (принаймні такою колись була), і в них інші релігійні погляди — традиційний буддизм, а не християнство. Якщо ми звузимося до слов'янської частини росії, яку росіяни подають як титульний етнос, то побачимо купу проблем. Їх чисельно менше, ніж інших народів на теренах цієї країни. Якщо подивитися, які племінні союзи там утворювалися, то виявиться, що в українців немає з росіянами спільного племені та родичів. У росіян є з білорусами — кривичі, але це не чисельна група. Тобто теза про триєдиний народ розпадається, коли аналізуємо історичний аспект», — розповідає Катерина Годік, кандидатка філологічних наук, молодша наукова співробітниця відділу теорії літератури та компаративістики НАН.

Існування триєдиної народності неможливо уявити без спільної для всіх її регіонів мови. На всій території Київської Русі вживали давньокиївську писемно-літературну мову. Проте ця мова буда певною мірою штучною, з великою кількістю церковнослов’янських слів, складними стилістичними конструкціями, наддіалектною та для більшості простого народу далекою. Тому історики вважають, що така писемно-літературна мова не могла претендувати на роль загальної для уявної давньоруської народності.

Насправді народне мовлення часів Русі було сукупністю багатьох близькоспоріднених, проте й виразно відмінних між собою діалектів, які не складали єдину східнослов’янську мову. Ці діалекти часів стародавньої Русі заклали основу сучасним російській, українській та білоруській мовам, й кожна з цих мов розвивалася за різних умов. Як пояснює лінгвіст Поль Йоргенсен, траєкторії розвитку мов зокрема визначив вплив держав-підкорювачів: Монгольської імперії — на російську мову, Речі Посполитої та Великого князівства Литовського — на українську та білоруську.

«Якщо подивитися на історичні процеси і закони розвитку народів та мов, виявиться, що теза про триєдиний народ дуже слабка. Історики НАН України говорять про загальну тенденцію зменшення кількості мов та тенденцію до асиміляції народів. Відповідно, за цими законами, якби існував якийсь триєдиний народ — він би й зараз був триєдиним, і там не виникло б три мови до початку XVIII ст. Хіба що можна було б очікувати, що занепаде білоруська мова, бо людей чисельно менше. Отже, ця теза суперечить логіці людського розвитку», — вважає Катерина Годік.

У світі часто виникає плутанина стосовно української та російської мов, які помилково вважають якщо не однаковими, то найспорідненішими поміж інших слов’янських мов. Проте лексичний аналіз показує, що українська має найбільшу спорідненість із білоруською мовою — 84%, з польською — 70%, а також із сербською, з якою має 68% однокореневих слів. Російська має лише 62% збігів з українською, тобто на 38% українська та російська лексика кардинально різні. Як приклад Йоргенсен наводить іспанську та італійську мови, різниця між лексикою яких складає 33%, а між французькою та португальською — 39%.

Варто зазначити, що суттєві розбіжності між українцями та росіянами спостерігаються також у традиціях, звичаях, обрядах та фольклорі.

«Традиційний музичний фольклор українців — то ціла окрема автономна культура, яка складається з певного числа шарів. Давні предки українців створили величезну кількість пісень — якщо рахувати тільки типи обрядових мелодій, то набереться понад 200 видів. До кожної такої мелодії складалося по півсотні й більше текстів. Вони є унікальними етнічними маркерами, тому що їх використовують тільки українці. Проте є й спільні з деякими сусідніми етносами маркери, зокрема з поляками та білорусами, чия обрядова пісня має найбільше збігів з українською.

Обрядові пісні росіян були зовсім іншого типу: якщо пісні європейської традиції будувалися за силабічною системою, то в традиції наших ворогів, напроти, устрій віршів зорієнтований на систему акцентів. Це принципово інша система. Ці відмінні типи музичної ритміки сформувалися у дуже давні часи, співставні з археологічними культурами на межі нашої ери (це добре видно при порівнянні етномузичних та археологічних карт). Тож вони свідчать про глибинні різниці етнічних субстратів групи названих слов'яно-балтських етносів та наших сусідів зі сходу, які пізніше перейшли на слов'янську мову», — говорить Ірина Клименко, докторка мистецтвознавства, етномузиколог.

Серед методів, що використовує кремлівська пропаганда, — підміна понять, перекручування фактів та привласнення історичної спадщини інших країн. Один із прикладів такого явища пов’язаний з діячами часів Київської Русі.

Серед значущих постатей часів Київської Русі була Анна Ярославна (близько 1032 — між 1075 і 1089) — донька Ярослава Мудрого, дружина Генріха I та королева Франції. В 2017 році під час зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном з нагоди відкриття виставки до 300-річчя візиту російського царя Петра І до Франції, путін сказав, що Анна Ярославна «заклала фундамент російсько-французьких відносин». У цього твердження немає історичного підґрунтя, так само як немає гальм у машини російської пропаганди, адже Русь зі столицею у Києві існувала на територіях сучасних України, росії та білорусі. Таким чином, Анна ніяк не може вважатись прародителькою російської федерації. Це не поодинокий випадок привласнення росією чужої історії.

На Всесвітньому економічному форумі княгиню Ольгу (близько 893/920 — 969), першу правительку Русі, що прийняла хрещення, внесли до списку жінок, які змінили світову історію, та нарекли її «російською правителькою та основоположницею сучасної росії». Проте, як і Анна Ярославівна, княгиня Ольга не мала відношення до становлення російської федерації. Згодом, після скарг з боку українських дипломатів, ВЕФ взагалі прибрали княгиню Ольгу зі списку «через суперечливу історичну інформацію».

Кремлівська пропаганда не оминула й кіберспорт. Українську кіберспортивну команду NAVI, що базується у Києві, в медіапросторі помилково називають російською або російсько-українською. Так зазвичай пишуть російські ЗМІ, проте дезінформацію, яку вони розповсюджують, можуть підхоплювати й іноземні медіа. В команді NAVI й справді в різні часи грали громадяни росії. Наприклад, у 2021 році, коли NAVI виграли PGL Major Stockholm 2021, турнір з дисципліни CS:GO, в її складі було два росіянина. Проте цей факт не робить команду російською. За подібною логікою російська команда Team Spirit, де грає два українці, має називатись українською, проте Україна не намагається привласнити її.

росіяни не цураються посягати й на кулінарний спадок України, головний символ якого — борщ. Битва з росіянами за борщ почалася ще до російсько-української війни. Зокрема через твіт на офіційному акаунті МЗС Російської Федерації, в якому борщ назвали «однією з найулюбленіших російських страв та символом національної кухні». Певно, що не кожний західний спостерігач побачить в такій заяві загрозу. Проте навіть поодинокі випадки згадування борщу як страви російської кухні в публічному полі мають наслідки. Наприклад, представники Michelin, найвпливовішого ресторанного рейтингу в світі, в одній із статей написали, що борщ та рассольнік — це «емблематичні національні перші страви російської кухні». Після хвилі критики, зокрема від читачів з України, представники Michelin вибачилися та виправили помилкове твердження на фразу «на кулінарній сцені в росії пропонують овочеві та пряні страви, які цінують гурмани, зокрема, рассольнік, а також борщ у його можливих формах та варіаціях».

Нещодавно стало відомо, що битву за борщ українці вже виграли. Український борщ внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує охорони. Це сталося завдяки ентузіазму шеф-кухаря, ресторатора та громадського активіста Євгена Клопотенко.

«Коли я почав досліджувати українську гастрономію, то дізнався дуже дивовижну річ: за 1500 років борщ жодного разу офіційно не вважався українським. Я був шокований цією інформацією й вирішив, що мушу захистити наш борщ і на національному, і на міжнародному рівнях. Також я створив громадську організацію «Інститут культури України» і відправив свою команду в «борщову експедицію». Була мета зібрати родинні рецепти борщу з усіх куточків країни та зафіксувати їх як національну пам’ять. Паралельно з експедицією ми провели величезну підготовчу роботу зі збору та затвердження документації й домоглися, щоб борщ був внесений до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Ця подія запустила величезну інформаційну хвилю у світі, адже борщ — це не просто страва. Це наша національна цінність. Ця подія зрештою й стала першим кроком на шляху до внесення борщу до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Це вже давно історія не про їжу, а про українську національну ідентичність. Всередині країни та зовні», — розповідає Євген Клопотенко, шеф-кухар, ресторатор, громадський активіст, ініціатор внесення борщу до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

У березні 2021 року Євген Клопотенко отримав підтвердження, що ЮНЕСКО прийняло заявку й вивчатиме всі документи. А 1 липня 2022 року ця подія сталася — український борщ потрапив під охорону ЮНЕСКО.

До речі, Україна приєдналась до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО в 2008 році. З тих часів чотири елементи української культури потрапили до міжнародного списку: петриківський розпис, косівська мальована кераміка (Прикарпаття), козацькі пісні Дніпропетровського регіону, традиційний орнамент кримських татар «орнек». До них віднині приєднався борщ.

Війна росії проти України розпочалася не тоді, коли в лютому 2022 вибухнув перший снаряд, її передумови російська пропаганда цеглина за цеглиною закладала десятиліттями. В той час, коли Україна прагне йти власним шляхом вільної суверенної держави, «старший брат» намагається насильно повернути її в ярмо «псевдосім`ї» радянських народів. Проте історичні факти та дослідження доводять, що ні «триєдиного народу», ні «одного народу» ніколи не існувало — це штучно вигадані пропагандистами наративи. Саме тому з пропагандою потрібно боротися, спростовуючи міфи, що вводять в оману цілий світ.

«Пропаганда — це зброя. Підпадання під вплив пропаганди — лише питання часу, якщо контрпропаганда не ведеться. Нефахівець не здатний протистояти пропаганді, тому читати російські ресурси категорично не варто тим, для кого це не є роботою. Є такий сумний вислів: «Якщо ви не відчуваєте, що вами маніпулюють, ви в руках професіоналів». Відтак боротися на інформаційному фронті мусять фахівці інформаційної оборони», — підсумовує Марина Стародубська.

Поки ЗСУ веде боротьбу на реальному фронті, ми даємо відсіч противнику на фронті інформаційному. Впевнені, що перемога буде за нами!