Війна застала співробітників WePlay Holding у різних місцях. Когось розбудив звук бомбардування, а когось – дзвінки стривожених родичів.

«Близько 5-ї ранку я прокинувся від гучних вибухів. Я не міг збагнути, що відбувається. Після вибухів я бачив винищувачі, що летіли дуже низько. Це виглядало жахливо. Мені почали дзвонити родичі. Вони закидали мене десятком запитань, сподіваючись, що я можу відповісти. За кілька годин ми побачили відео та фотографії російської агресії», – розповідає Іоан Юреско, фахівець з імплементаційної підтримки та менеджер сервера Discord.

«Все розпочалося у четвер вранці. Я погано почувався і планував відпочивати весь день, бо застудився. Я встав о 9-й ранку, побачив купу пропущених дзвінків і повідомлень і зрозумів, що Росія вторглася в Україну», – ділиться Майк Мартінес, викладач англійської мови.

Хоча факти були очевидними, дехто все одно не міг у це повірити. Війна? Мабуть, це жарт. Та коли мешканці міст і сіл прагнули миру, російська армія жорстоко бомбила їхні міста.

«Мій мозок відмовлявся вірити в це– столиця має бути у безпеці, вона має бути добре захищена, у наш час у сучасній європейській демократії не може так просто взяти та розпочатися війна! Виявляється, може», – розповідає Ярослава Яковенко, коректор та перекладач.

«Як і багато українців, я зіткнулася з війною о 5-й годині ранку. Спочатку думала, що це був просто страшний сон, та чоловік і купа повідомлень переконали мене, що це відбувається насправді. Я пережила Луганськ у 2014 році, тому не відчувала ані страху, ані паніки. Страх прийшов до мене в магазині, коли я побачила, як люди плачуть. Наступні кілька днів моя сім'я провела у батьків дома та на їхній дачі. Було багато безсонних ночей», – описала свій перший військовий день Дарина Брюховецька, керівник DashFight.

Карта бомбосховищ доступна всім, але не всі мають можливість потрапити до одного з них. Тому залишається лише шукати найближче безпечне місце та молитися, щоб ніч закінчилася швидше.

«Я зі своїм хлопцем та сім'єю моєї сестри поїхали з Києва з нашими тваринами у перший день війни. Жахливо бачити, як дорослі та діти тікають із міста без машин та багажу, а до столиці терміново везуть військову техніку», – поділилася своїм досвідом бухгалтер Наталія Сметанська.

«13 днів я провела під обстрілами в Ірпені. Час від часу в мене зникав інтернет та електроенергія. Не минало й дня без вибухів. Ракети та осколки влучали в невеликі приватні будинки. На другий день виїхати з міста було вже неможливо. Ми з хлопцем спали по черзі, щоб не пропустити наступний обстріл. За 3,5 км від нас ракетним ударом знищили житловий будинок. Люди опинилися заблокованими в підвалі, декого з них поранено. Варто зауважити, що в місті не було жодного військового об’єкта. Ми хотіли покинути місто пішки. Бійці з тероборони сказали, що за межами міста росіяни або вб’ють нас і пограбують, або візьмуть у полон. Декілька разів ми намагалися виїхати з міста потягом. Другого разу за 10 хвилин до відправлення знову почалися вибухи, і мер міста оголосив, що колію зруйновано.

Територіальна оборона відвела всіх до зруйнованого мосту. Там було близько 1000-1500 осіб. Важко було порахувати, але натовп під мостом був величезний, і людей дедалі більшало. Біля річки ми стояли близько двох годин, але врешті-решт перейшли на інший бік і побігли до нашого блокпоста. Там чекали евакуаційні автобуси», – поділилася своєю історією евакуації журналістка WePlay Esport Аліна Лихасенко. Аліна жила у невеликому містечку Ірпінь, що під Києвом. Він став одним із перших населених пунктів, які атакували російські війська. Кілька тижнів вона спостерігала, на що перетворюється її місто через війну.

«Я поставила намет у підземному паркінгу будинку. Вдень я максимально використовувала будь-яку можливість повернутися до своєї теплої квартири: кожну спокійну годину витрачала на те, щоб похапцем прийняти душ, приготувати їжу, випрати, нагодувати свою кішку Луну, але з кожною тривогою мчала на парковку з наплічником із цінними речами і другим рюкзаком, в якому сиділа кішка. Там я провела перші дві ночі війни. Мої нерви були вкрай натягнуті, я ледве могла зосередитись на роботі, майже не їла і не спала. Я була готова втекти, але й дорога цілком могла бути небезпечною», – згадує Ярослава Яковенко.

Перші дні я провів у метро. Це було єдине місце, де не було чутно вибухів. На третій день ми об'єднались із сусідами, і я почав ховатися в підвалі. Потім ми зрозуміли, що наш підвал анічим не безпечніший за будинок, і вирішили у разі повітряної тривоги просто всі разом залишатися в під'їзді», – розповідає Володимир Диннік, керівник дизайн-команди.

Багато хто опинився в заручниках у своїх містах без можливості виїхати, бо російська армія не припиняє обстріли. Але наша сила в єднанні.

«Кожен день розпочинається і закінчується пострілами, сиренами та вибухами. Нам довелося сидіти в холодному бомбосховищі, і в наших товаришів піднялася температура. Через все це безумство я не міг зосередитися на роботі. Мої племінники ніколи не чули звуків бомбардування, але тепер вони цілими днями малюють «Ні війні», – каже Іоан Юреско.

Піддатись паніці – перший крок до поразки. А оскільки загроза війни висіла над Україною з того моменту, як східний сусід почав стягувати до кордону військові сили, співробітники WePlay Holding давно обміркували плани щодо розвитку подій. Проте сподівалися, що ніколи не доведеться скористатися ними.

«Я зателефонував колишній дружині, щоб дізнатися, як справи у неї та нашого сина. Мені треба було забрати їх, тому я приїхав якнайшвидше. Згодом ми з сусідами об'єдналися в групи по чотири людини, щоб по черзі охороняти будинок. Три години я патрулював із автоматом. До того ж наша група допомагала матерям із дітьми дістатися притулку в нашому домі. Щойно моя зміна закінчилася, я сподівався, що тепер можу трохи поспати. Та щойно примостився, як біля мого будинку впав снаряд, і всі кинулися до бомбосховища. Це була перша з цих жахливих ночей», – описує перший день війни Майк Мартінес.

У цей трагічний час люди допомагають та підтримують один одного. Поки українські військові мужньо борються з окупантами, мирні жителі дбають про тих, кому пощастило менше. Є багато способів допомогти: можна розвозити ліки, готувати їжу, облаштовувати бомбосховища для тривалого проживання тощо.

«Є ті, кому набагато гірше, ніж мені та моїй сім'ї. Тому вранці я намагаюся розвозити їжу та ліки тим, хто їх потребує, а вночі знову починаються вибухи та бомбардування, і ми робимо все можливе, щоб убезпечити будинок», – розповідає Майк Мартінес.

Обмін інформацією, волонтерство, атаки на російські сайти, звернення до закордонних партнерів, щоб заручитися їхньою підтримкою, також дуже помічні у нашій спільній справі.

«Ми з друзями організували закупівлю речей з Європи, яких потребують наші захисники та цивільне населення. Ми намагаємося знайти тих, хто потребує допомоги і тих, хто може допомогти. У вільний час ми перешкоджаємо роботі російських сайтів та запускаємо рекламу для росіян, щоб відкрити їм очі та показати, що робить Путін», – зазначає Дарина Брюховецька.

Кожен житель України зараз бореться не лише за себе та свою сім'ю, а й за майбутнє всієї нації. Росія напала на незалежну європейську країну, а це означає, що Путіну начхати на демократію та суверенітет іншої держави. Не зумівши захопити Україну, він планомірно знищує інфраструктуру та міста, які існували задовго до Росії та СРСР. Усіх українців об'єднує одна ціль – зупинити окупанта. Така мотивація не може призвести ні до чого, крім перемоги.