П’ять міфів російської пропаганди про Україну. Фото: WePlay Holding

П’ять міфів російської пропаганди про Україну

Stop russian propaganda 16 хв читання

Понад два місяці тому росія розпочала війну. Проте російська пропагандистська машина готувала підґрунтя для неї набагато довше.

За даними опитування ВЦІОМ (російського центру дослідження громадської думки), 71% респондентів у росії підтримують війну в Україні.

Чи варто довіряти джерелу з країни-агресора – питання, на яке кожен має відповісти для себе сам. Хоча навіть із особистого досвіду, багато українців, у тому числі й представники WePlay Holding, що спілкуються з родичами та друзями з росії, чують одні й ті самі штампи: «Це спецоперація, а не війна» або «росія не нападає на цивільних» і, звичайно ж, «Зберігай спокій і почекай трохи, доки росія рятує твою країну від ультраправих націоналістів».

Щоб зупинити поширення пропаганди, правду має знати кожен. Саме тому ми прагнемо розвіяти найпопулярніші міфи про українські міста, протиставляючи їх історичним фактам та заручившися допомогою українців, що народилися та виросли у цих містах.

Міф 1. Київ – столиця фашизму

from

За даними російських ЗМІ, Київ є жертвою націоналістичної та фашистської влади. Перейдімо безпосередньо до суті. У словнику Merriam-Webster зазначено, що фашизм – це ідеологія диктатури й централізованого автократичного правління. Різні словники також визначають фашизм як репресивний режим, що базується на расизмі, антисемітизмі та шовінізмі, що має на меті придушити прогресивні суспільні рухи, знищити демократію та розв’язувати війни.

російська пропаганда зображує українців жертвами тоталітарної еліти. Насправді «демократія» характеризує країну краще за будь-яке інше слово. Українці цінують своє право на свободу слова: будь-хто може брати участь в одноосібних пікетах, парадах, мирних демонстраціях. Самий лише Євромайдан 2014 року показав, що Україна – демократична держава. Українці можуть багато в чому не погоджуватися один з одним, але їх об’єднує одне: Україна – батьківщина, яку треба відстоювати. Простіше кажучи, українці підтримують Україну, а не ідею якогось одного лідера.

Продовжуючи нав’язувати антиукраїнську точку зору, упереджені ЗМІ стверджують, що шовіністи пролізли до самої верхівки владних структур. Під шовіністами ЗМІ зазвичай мають на увазі національно-визвольні рухи з ідеологією українського націоналізму, як-от «Правий сектор». Проте навіть твердження про те, що націоналісти керують державою, а більшість їх підтримує, анітрохи не відповідає дійсності. Під час парламентських виборів 2019 року кілька націоналістичних партій, у тому числі Правий сектор, Організація українських націоналістів та Національний корпус, вирішили об’єднатися, але це мало чим допомогло. Новостворена партія набрала лише 2,15% голосів і навіть не подолала бар'єр для подальшої участі у виборах.

from
«Якщо росіянин любить свою країну, то він патріот. Якщо українець так само ставиться до своєї держави – він націоналіст. Якщо росіянин називає українця хохлом, то це він жартує, а якщо українець назве росіянина «москаль», то він русофоб. Можна кричати «росія, вперед», але коли українець каже «Слава Україні» – нас називають нацистами. Якщо російський президент спілкується з американським – вони налагоджують відносини між країнами. Якщо наш президент спілкується з американським – він щось задумав проти росії. Якщо росіянин говорить російською – це нормально, а якщо українець говорить українською – то це він утискає російськомовних», – розповідає про політику подвійних стандартів Олексій «уХо» Малецький, медіа-талант.

Для стимулювання розвитку української культури уряд видав Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», також відомий як закон про мову, згідно з яким документація, концерти, виступи та театральні вистави мають проводитися українською. Наприклад, телеканали та радіостанції транслюють українською лише частину контенту – 75% і 35% відповідно. Це означає, що місця вистачає для будь-якого іноземного контенту. Та все одно той факт, що громадянам України дозволено творити рідною мовою, викликає в окупантів обурення.

from
«У школі я вчив українську мову на постійній основі та російську до четвертого класу. Із друзями ми спілкувалися російською мовою. Були товариші, що говорили українською та суржиком, але ніхто особливо на це не звертав увагу. Головне – що ми розуміли одне одного. Я переїхав до Києва 2015 року з міста Черкаси, що у центральній Україні. У колі друзів та при спілкуванні з обслуговуючим персоналом і навіть із держструктурами я говорив виключно російською, але ніхто й ніколи не нападав на мене через це. Мої родичі по батьківській лінії й сам батько говорили українською, але мені ніхто й ніколи нічого про це не казав, всі мене чудово розуміли», – розповідає Владислав Сабо, продюсер прямих ефірів.

Звісно, очевидно, що закиди російської пропаганди про фашизм в Україні є спекуляцією, що базується виключно на статусі російської мови на території іншої країни. Проте, щоб нічого не оминути, наводимо статистику. В Україні налічується понад 40 синагог та близько 80 єврейських освітніх організацій, не кажучи вже про те, що Президент України Володимир Зеленський має єврейське коріння. В Україні налічується понад 160 мечетей і молитовних будинків, більшість із яких знаходяться в Криму. Крім того, існує 90 мусульманських недільних шкіл і сім релігійних університетів. Як і у будь-якій європейській країні, люди в Україні мають право сповідувати свою релігію. Таким чином, храми, синагоги та мечеті відкриті для всіх охочих.
from

Станом на 2021 рік в Україні навчалося близько 76 500 іноземців. Студенти з Індії, Марокко, Туркменістану, Азербайджану, Нігерії, Китаю та інших країн обирають університети України. Деякі з них після завершення навчання навіть оселяються в країні.

Усі українці вільні у виборі релігії, мови, політичних переконань тощо. На жаль, зараз вибір зводиться до двох варіантів: вижити або померти від ракет російської армії.

Міф 2. Львів – центр націоналізму

from

російська пропаганда вже давно поширює казки про Львів як місто ультраправих націоналістів. Міфи виникали швидко, один за одним. Наприклад, одна з головних історій розповідала, що поїздка до Львова може бути небезпечною для російськомовних туристів через націоналістів там. Через тривале поширення вигадок росіяни насамперед асоціюють культурне серце України із послідовниками Степана Бандери.

Щоб переконатися, що російська пропаганда ґрунтується виключно на брехні, достатньо згадати заяву Рамзана Кадирова про те, що чеченські бойовики незабаром покарають головного ворога росії – Степана Бандеру. Степан Бандера справді був лідером українського націоналістичного руху на заході України, однак помер ще 1959 року. Невідомо, була це чергова маніпуляція Рамзана Кадирова чи просто історична безграмотність, однак ті росіяни, що сліпо довіряють своїй владі, повірили у «воскресіння» Степана Бандери.

from

російським ЗМІ вигідно описувати Львів як націоналістичне місто. Крім того, вживаючи термін «націоналізм», вони, швидше за все, спираються на визначення націоналізму як ідеології та політики, що ставить власну, панівну націю вище за всі інші й намагається пригнічувати інші національності.

Про Львів варто запам’ятати, що це туристичне місто, де все робиться для туристів. Він радо приймає іноземців з різних куточків світу. Уже сам цей факт суперечить картині Львова, яку створила росія.

2021 року, попри пандемію, його відвідали майже два мільйони іноземців, за даними Львівської обласної ради. Гості їхали з Польщі, Саудівської Аравії, Німеччини, Білорусі та інших країн. У місті створена інфраструктура, спрямована на задоволення побажань туристів. Тут є готельні номери на будь-який бюджет, безліч ресторанів, причому деякі настільки колоритні, що самі лише вони вартують того, щоб відвідати місто. У 1998 році історичний центр Львова було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 2009 року Львів отримав звання культурної столиці України.

from
«Моє рідне місто – Запоріжжя. Я російськомовна, як і вся моя родина. Влітку 2016 року я на місяць їздила до подруги на Львівщину. Вона жила у невеликому повністю україномовному селі Завишень, однак родина сусідів розмовляла російською. Наскільки я зрозуміла, вони приїхали з якогось російського міста 20 років тому. Однак мій діалог з родичами з росії перед поїздкою був трохи дивним. У Львові мене попередили, щоб я не розмовляла російською. Що за маячня? У моїй країні можна говорити будь-якою мовою, якщо мене розуміють. Однак родичі з-за кордону були впевнені, що знають про Львів більше за мене. Лякає те, що люди вірять телевізору, а не власній родині», – коментує Анастасія Карташова, менеджер із корпоративних комунікацій.

З початком війни місто почало приймати біженців з усієї України. За перші три тижні війни Львів прийняв 200 000 внутрішньо переміщених осіб. Місто давало людям їжу та захист незалежно від мови, якою вони розмовляли.

Львів став притулком для всіх, хто тікав від російського насильства, що знову доводить, що не існує ніяких націоналістів, які бажають знищити все російське. І справді, єдина небезпека для всіх українців у Львові – це обстріли з боку російських солдатів, а не якісь уявні націоналісти.

Міф 3. Харків – від початку російське місто

from

росіяни називають Харків від початку російським містом через те, що зараз харків’яни розмовляють переважно російською. Та якщо поглянути на результати першого перепису населення російської імперії (1897 р.), можна побачити, що 80,62% жителів Харківської губернії розмовляли українською мовою, а отже, були віднесені до малоросів. В «Історії української літературної мови» (Київ 2001. Перше видання: Вінніпеґ 1949 р.) Іван Огієнко зазначає, що термін «Малороси» найімовірніше походить від греків, які розрізняли південну та північну Русь. Південна Русь, тобто Україна, була для них більш звичною, тому вони називали її Мікра росія, тобто давня Русь – основна, старіша.

from

Місто було україномовним у той час, коли російські правителі видавали усілякі закони, що забороняли все українське: викладати мову в народних школах, читати проповіді українською, хрестити дітей українськими іменами. Навіть із приходом СРСР місто намагалося відстояти своє право послуговуватися рідною мовою. Проте сталінський режим зробив усе можливе, щоб викорінити інакомислення. Так, Український правопис 1928 року, який ще називають Харківським правописом або Скрипниківкою, було змінено вже 1933 року. Радянська влада назвала цей правопис націоналістичним і вирішила наблизити українську мову до російської. Прихильники Сталіна безжально видаляли навіть цілі літери. Наприклад, вони позбулися літери «Ґ», заявивши, що це «буржуазно-націоналістичний саботаж».

Через це харків’янам, херсонцям та мешканцям інших міст українського Сходу та Півдня зручніше спілкуватися російською у повсякденному житті. Зрештою, пригноблення української мови та примусова русифікація не пройшли безслідно. Але люди, що там живуть, все одно ідентифікують себе як українців та пишаються своєю країною незалежно від того, якою мовою користуються.

from

Окрім зміни правопису, 1933 рік був відмічений ще сумнішими подіями – початком Розстріляного Відродження. Українських поетів і письменників масово заарештовували, а потім страчували чи репресували. Репресії почалися з арешту Михайла Ялового у харківському будинку «Слово» та самогубства Миколи Хвильового.

За жорстокою іронією долі 7 березня 2022 року, коли російські війська атакували так зване «своє, російське місто», одна з їхніх ракет поцілила в будинок «Слово». Інші російськомовні міста також страждають від обстрілів російської армії, хоча росія й заявила, що хоче воювати саме за російськомовних українців.

from
«Мій тато – громадянин росії, що живе у Херсоні вже 25 років. За цей час його ніхто не утискав – ні за громадянство, ні за мову. Коли все почалося, він хотів піти в ТРО, але в нього була зламана рука. Херсон, в принципі, російськомовне місто. Але навіть зараз люди виходять на вулиці та кричать, що Херсон – це Україна, причому роблять це вони російською мовою», – висловив свою думку Дмитро Шилкін, SMM-менеджер.

Міф 4. Україна закривала очі на трагедію Донбасу

from

Знущаючись з українського народу, росіяни закидають: «Де ви були вісім років?» Насправді докази та свідчення очевидців тощо говорять про те, що російські збройні сили вже вісім років як беруть участь у війні на Донбасі. Міжнародна волонтерська організація InformNapalm склала базу даних російських військових, які перебували на Донбасі з 2014 по 2016 рік. Усього за два роки волонтери зібрали докази, що підтверджують присутність військовослужбовців із 75 російських військових підрозділів.

Зауважимо, що навіть назва «Донбас» бере своє коріння в російській пропаганді. Історик Американського університету, доктор філософських наук Антон Федяшин, пояснює, що термін «Донбас» – це абревіатура, що означає «Донецький вугільний басейн». Територія Донбасу ніколи не була окремою адміністративною одиницею, субнаціональним утворенням чи провінцією. Проте російські ЗМІ люблять використовувати такі словосполучення, як «народ Донбасу», «вибір Донбасу» та «голос Донбасу», тим самим відокремлюючи цей регіон від інших регіонів України.

from
«Я була вимушена покинути своє рідне місто Донецьк 2014 року, коли почалися військові дії. Те, на що перетворився Донецьк (і весь Донбас як регіон) сьогодні, є найгучнішим аргументом на користь того, що втручання росії не несе нічого, крім руйнувань. [В мій Донецьк] – українське місто – увірвалися люди з автоматами й протягом останніх восьми років робили все, щоб його зруйнувати. Для мене, моєї родини та друзів очевидно, що війну на Донбасі розв’язала росія. Референдум, на якому люди «голосували» за «державну незалежність» Донецької області, є нелегітимним», — обурюється Тетяна Стронська, менеджерка з міжнародного PR.

Сусідня країна веде цю війну вже вісім років. По суті, пропаганда змушує росіян ненавидіти українців, використовуючи фальсифікації, або фейки. Одна з найгучніших історій Першого каналу розповідала про розіп’ятого хлопчика. За словами Галини Пишняк зі Слов’янська, українські військові прибили дитину до дошки оголошень. Галина розповіла, що страта відбулася у центрі міста, на очах у публіки. Однак немає інших свідків цієї «події», фотографій чи відео – нічого, крім її слів. Навіть деякі незалежні російські ЗМІ підтвердили, що ця історія – не що інше, як вигадка. Так чи інакше, Перший канал опублікував історію Галини, що підсилило образ нацистської України в очах росіян.

from

Чомусь навіть невідповідність між словами та діями не підриває довіри росіян до Путіна. Наприклад, як ми вже знаємо, Путін заперечує присутність військових своєї країни на території Донбасу. Однак 2015 року колишній очільник так званої ДНР Олександр Бородай заснував у Москві Спілку добровольців Донбасу. До організації могли долучитися громадяни росії, що брали участь у війні на сході України. Приблизна кількість цих військових добровольців, за словами Олександра Бородая, складає від 30 000 до 50 000 осіб.

«Я підтримувала зв'язок з родичами, друзями та знайомими, які залишились у Донецьку, усі ці вісім років. За їхніми розповідями, «ДНР» – це ізольований острів на краю землі, місто-ізгой. Ти не можеш просто так потрапити до Донецька чи виїхати з нього. Обов’язково потрібно пройти мільйон блокпостів, пред'явити всі документи, переконати військових у чистоті своїх намірів та що мета твого візиту безневинна. [Регулярна комендантська година] діє щодня з вечора до ранку протягом останніх восьми років. Більшість населення зубожіла», – розповідає Тетяна Стронська.

Де були українці всі ці вісім років? Вони захищали свою землю ціною власного життя. Що не підлягає розумінню – то це що російські солдати робили в Україні вісім років.

росія стверджує, що приймає біженців з України. Та якщо до Польщі виїхало понад два мільйони українців, то до росії прибуло менше 300 000. Майже всі українські біженці в росії втекли з так званих народних республік («ЛНР» і «ДНР»). Вісім років ЗМІ поширюють свої улюблені наративи про звірства української влади, порушення прав російськомовних тощо у цих регіонах.

from
«Моє рідне місто Сватове на Луганщині, в якому я народилась і виросла, окуповане росіянами. Сватівчани тричі намагалися зупинити солдатів. На жаль, окупанти захопили місто та придушили всі подальші спроби українців відстояти свої права. Мої рідні залишаються в місті й можуть спостерігати, що там роблять росіяни. Окупанти зняли прапори України та начепили російські триколори. російські війська окопалися в поліції, військкоматі, інших державних органах. Почали глушити українські канали й зв’язок.
Тепер я можу спілкуватися з рідними тільки за допомогою інтернету. Новостворена «влада» заборонила школам викладати такі предмети, як українська мова, українська література та історія України. А ще російські солдати незаконно відбирають машини в людей та вивозять техніку з підприємств і зерно. Були випадки, коли активістів, що виступають проти окупації, побили. Грошей у банкоматах немає, ввели рублі», – описує реалії російської окупації Марина Крижня, PR-райтерка.

Міф 5. Крим завжди був частиною росії

from

росія стверджує, що Крим – частина її історичних земель. Проте російська імператриця Катерина II підписала Маніфест про анексію Криму російською імперією лише 1783 року, а вже 1954 року Крим увійшов до складу України. Враховуючи, що протягом трьох років Крим перебував під нацистською окупацією, виходить, що півострів належав росії лише 168 років. Для порівняння, під владою Османської імперії півострів перебував набагато довше – близько трьох століть. З XIII по XV століття території росії перебували під контролем Золотої Орди. За такою логікою, росія мала б відмовитися від більшості своїх земель, адже вони протягом століть належали іншим країнам, імперіям тощо. Але перевага життя у сучасному світі полягає в тому, що кордони країни зафіксовано на міжнародному рівні й ніхто не має права їх змінювати силою.

Ці факти не заважають росії стверджувати, що Крим – її територія. Ба більше, входження Криму до складу України вони описують як щедрий та недалекоглядний подарунок Хрущова, який одноосібно вирішив віддати шматочок землі 1954 року. Якщо ознайомитися з історією, можна дізнатися цікавий факт: після смерті Сталіна в 1953 році в СРСР не було автократії, тож усі рішення ухвалювали колективно. Наприклад, указ про Крим був підписаний Ворошиловим і Пєговим і затверджений 19 лютого 1954 року на засіданні Президії Верховної Ради СРСР під головуванням Маленкова, що закріплено у протоколі.

Рішення про передачу Криму – це не про щедрість, а про економічні інтереси. Після Другої світової війни півострів треба було відбудувати. Такі міста, як Керч і Севастополь, були зруйновані. До того ж 1944 року Сталін депортував з території півострова кримських татар (корінне населення Криму), вірмен, греків тощо, що погіршило й без того складну ситуацію в Криму. За декілька днів із Криму було депортовано 238 500 осіб – майже все татарське населення Криму. За різними підрахунками, протягом перших трьох років після переселення від 20% до 46% усіх депортованих загинули від голоду, виснаження та хвороб. Війна та депортація скоротили населення півострова майже втричі, унеможлививши відновлення сільського господарства. Радянська влада просто перекинула відповідальність Україні. Та коли Україна зробила з Криму курорт, росія вирішила його окупувати.

from
«російська пропаганда процвітала у Криму, скільки себе пам’ятаю. І абсолютно завжди культивування російської культури, “братства” з народом росії, ототожнення Криму та росії було звичайною річчю. Наприклад, викладання у школах велося повністю російською – з 41 школи у Сімферополі лише одна була українською. Українська мова та література були у програмі один-два рази на тиждень. А десь їх взагалі не було. Вступні іспити до вишів також проходили російською мовою. Нагадую, це в регіоні, який найгучніше волав, що російську мову утискають. Існували й фінансувалися росією безліч “громадських” організацій на кшталт “російської громади Криму” та подібних – фонди, культурні спільноти, гуртки», – описує вплив російської пропаганди в Криму Дар’я Захоженко, лід з маркетингу та досліджень.

Референдум щодо статусу Криму, організований росією, незаконний і не визнаний Україною та всім цивілізованим світом. По-перше, озброєні військові на той момент вже захопили будівлю парламенту і змусили владу прийняти рішення про «референдум» у Криму. Військові навіть не пустили журналістів. По-друге, питання, винесені на голосування, були сформульовані маніпулятивним чином. Людям пропонували приєднатися до росії або повернутися до кримської Конституції 1992 року (що насправді не означало входження території до складу України). Нарешті, під час голосування не були присутні міжнародні спостерігачі. І хоча російська влада й стверджує, що не зафіксувала жодних порушень, незалежні журналісти та прості жителі Криму зауважують, що проголосувати міг хто завгодно – навіть без паспорта.

Хоча росія й подавала окупацію Криму як торжество історичної справедливості та визволення українців, вона не хотіла, щоб українці залишалися на півострові. Спочатку росія почала виселяти родини українських військовослужбовців, щоб заселити військових росії разом із сім’ями у їхні квартири. За найскромнішими підрахунками, з 2014 по 2018 рік на півострів було переселено близько мільйона росіян. Але вони не зупинилися й на цьому.

from

Незабаром Путін підписав указ, що забороняє іноземцям володіти житлом у Криму. Українці, які не схотіли приймати російське громадянство, втратили свою нерухомість. До активістів та інших небажаних осіб було застосовано репресії. російський уряд активно провадив психологічний терор, зокрема арешти та систематичні обшуки помешкань. За рішенням російського суду 2020 року з Криму було виселено 600 українців. Усі ці дії російської Федерації порушують міжнародне гуманітарне та приватне право.

Павутиння російської пропаганди, безумовно, складне та заплутане, та жоден з її наративів не витримує критики. Майже кожна заява російських ЗМІ виявляється або перекрученим фактом, або банально брехнею. А чому ж тоді люди в неї вірять? Відповідь дуже проста. Альтернативних джерел інформації у росії не існує. Більшість незалежних видань, що розповсюджують ідеї, неприйнятні для російської влади, закривають або забороняють. Деякі ЗМІ намагаються протистояти тиску влади, але все одно уникають тем, пов’язаних із Україною, боячись потрапити під дію новоствореного «закону про фейки». Абсолютна цензура не дозволяє людям вільно висловлювати свою думку, натомість змушуючи людей мовчати. Загалом, відключаючи українські телеканали на окупованих територіях, ворог дотримується своєї звичної, перевіреної часом тактики, й просто дезінформує українців.

Майже вся історія сусідства українців і росіян зводиться до того, що перші змушені виборювати своє право на свободу, рідну мову, незалежну державу. Натомість українці отримували репресії та арешти, а тепер і бомби на голови. Правда – перша жертва війни, але українці роблять все можливе, щоб запобігти цьому та донести її до всіх.

Слава Україні!